Концептуальні засади взаємодії сім’ї і школи як провідних інститутів

соціалізації дітей шкільного віку

Основними характеристиками  процесу соціалізації  дітей

шкільного віку є:

- адаптація  (пристосування  людини до соціального  середовища і часткове  пристосування  самого  середовища  до  людини, що  забезпечує  узгодження взаємних вимог і очікувань);

- соціальна роль  (стереотипізована  модель поведінки, яка  задається  соціальною  позицією  індивіда в  системі  соціальних або міжособистісних  відносин); соціальний статус (нормативний зразок поведінки у соціальній  системі, що  охоплює  сукупність відповідних прав і обов'язків);

- соціальні норми  (стандарти діяльності і правила поведінки в  суспільстві ); - моральні норми (моральні вимоги до поведінки, які грунтуються на прийнятих у даній культурі поглядах на  сутність  добра і зла, моральних антиномій);

- соціальні настановлення  (суб'єктивні орієнтації на  суспільні цінності );

- соціальна поведінка (поведінка, що  регулюється  індивідуальною  та  суспільною  свідомістю, соціальними  інститутами, правовими  нормами, мораллю);

-  цінності  (те, що поціновує  особистість );

- ціннісні орієнтації  (усвідомлені та інтеріоризовані соціальні цінності, які відповідають  потребам  індивіда);

- соціальна свідомість (відображення  соціальної  дійсності );

- соціальний досвід  (підсумок  попереднього розвитку  суспільства, в якому  зафіксовані суттєві результати діяльності  людей);

- соціальні відносини  (відносини  між представниками певних  соціальних  груп  відповідно до  того, яке  становище кожний з них  посідає в  соціальній структурі суспільства);

- фактори соціалізації  (сили,  умови, що впливають на  людину в

проце сі її прилучення до культури  певного суспільства);

- агенти соціалізації (особи, що  задають певні параметри уявленням, настановленням  індивіда, його ціннісним орієнтаціям);

- способи соціалізації (конкретні  види взаємодії  індивіда із середовищем ).

З'ясовано, що  важливою  складовою соціалізації, яка  забезпечує

пред'явлення  дитині  соціально  значущих знань, норм, цінностей, форм і  способів  поведінки, є виховання.  Вихованню властиві функції упорядкування всіх впливів (фізичних,  психологічних,  соціальних) на особистість, що  створює  передумови для управління  процесами соціалізації,  їх прискорення,  переборення або послаблення негативних наслідків, надання соціалізації  гумані с тичної орієнтації (І. Бех,

О. Бондаревська, В. Загвязинський).

Тісний  зв'язок  між  соціалізацією й вихованням, взаємодоповнюваність і взаємозумовленість  цих  процесів простежуються в контексті діяльнісного (самостійне  стихійне пізнання  дійсності -  занурення в спеціально організовані виховні  ситуації - реальна взаємодія із  соціумом) і  синергетичного (ціле спрямована підтримка  саморозвитку  дитини з  метою  забезпечення  здійснення  нею  суспільно  ціннісного  вибору в моменти біфуркації)  підходів.

Виявлено, що  кожний віковий  період має свої особливості, які позначаються на  соціалізації індивіда. Найбільш  ефективним у цьому плані є шкільний вік, який умовно поділяють на  молодший шкільний, підлітковий і старший шкільний вік.

Кожний з них характеризується  сукупністю новоутворень, які активізують чи гальмують  належний  перебіг  соціалваційних процесів,  посилює  чи  знижує суб' єктність  та  індивідуалізацію  дитини. На рівні  молодшого шкільного віку до таких новоутворень належать:

набуття  дитиною  суб'єктності  (усвідомлення власних  дій,  самої  себе)  та

індивідуалізації  (самоусвідомлення  себе у  суспільстві, переживання  соціально- моральних почуттів), становлення  системи  особистісних  цінностей, які превалюють  над  суспільними; започаткування  потреби в груповій  належності.

На рівні підліткового віку  основними новоутвореннями є:  збільшення

самостійності, розширення і  поглиблення  міжособистісних  відносин,

усвідомлення  себе як  члена  суспільства  (початок формування  соціальної

свідомості ), потреба  самоствердження в  групі, рольове  експериментування,

суперечності у прийнятті  „ іншого".

На рівні  старшого шкільного віку  такими новоутвореннями визначено: актуалізацію  потреби у формуванні  світогляду, моральних переконань, потяг до самовдосконалення і  самоствердження,  посилення  суб'єктності  та індивідуалізації,  співіснування  принциповості і безпринципності, підпорядкування вимогам  референтної  групи.

Важливість  сім'ї у соціалізації  дитини полягає в  тому, що  тут  зростаюча особистість отримує не  лише  уроки „абстрактної соціальності", а й залучається до тих соціальних відносин, які формують  зміст її внутрішньої культури, сприяють соціальному  становленню. При  цьому преференції сім'ї, участь її членів у суспільному житті, міра морально - емоційного  забарвлення можуть сприяти як цілеспрямованій, так і стихійній соціалізації, підтримувати позитивну спрямованість цього  процесу чи, навпаки,  спричинювати його  деструкцію. Останнє відбувається  за  неспроможності  сім'ї адаптуватися до  умов  соціуму, порушення структури  сімейних  ролей,  сповідування батьками  хибних орієнтацій як  щодо суспільства  (його  цінностей, норм,  моделей життєдіяльності), так і  щодо виховання дитини (М. Викова, Т. Глухова, Е. Ейдеміллер, 3. Кісарчук, В. Кравець).

Визначальною  рисою школи як  інституту  соціалізації  молодого покоління є відкритість  перед  суспільством, відповідальність  за якість освітніх послуг  перед споживачем та  державою (І. Вех, Н. Голованова,

О. Глухова, О. Жабокрицька, М. Капустін,  І. Краснощок, К. Приходченко  та  і н . ).

Як  інститут  соціалізації  дітей шкільного віку, школа покликана:

- надати  учням загальні  знання про  людину і  суспільство, основні  норми

соціальної взаємодії;

- ознайомити  їх  із  соціально - функціональними ролями і  способами  їх

репрезентації,  цінностями і моральними  нормами, прийнятими в культурі  певного суспільства;

-  сформувати  соціальну  свідомість і  соціальну  поведінку школярів;

- навчити конструктивній взаємодії з  іншими, протидії негативним впливам середовища;

- забезпечити поєднання соціалізації і виховання,  суб'єктності  та

індивідуалізації школярів.

Важливими агентами шкільної соціалізації постають учителі, які,

виконуючи покладені на цей  інститут завдання, мають створити оптимальну

проміжну  модель  відносин  дітей  із соціальним  світом.  Хоча  соціалізуюча функція вчителя  помітно наближається до виховної,  між  ними  існує певна розбіжність.

Якщо реалізація  виховної функції має на меті  забезпечити опанування  дитиною духовно - моральних,  естетичних та інших цінностей, то  соціалізуюча – передбачає підготовку  учнів до  відносин з реальним  соціальним  середовищем, яке, на відміну  від  педагогічно організованого, характеризується  стихійністю,  неоднозначністю, існуванням  суперечливих  ідей і цінностей.

Встановлено, що  взаємодія - це філософська категорія, яка позначає

процеси взаємовпливу  різних  об'єктів,  їх взаємозв'язок, взаємозумовленість, взаємоперехід, а  також  породження  одним  об'єктом  іншого. При  цьому  кожний  із взаємодіючих  об'єктів є  причиною і наслідком  одночасного  зворотного впливу іншого.  Тобто  взаємодія  передбачає  певною  мірою рівнозначний взаємовплив об'єктів  один на  одного й рівномірний  їх розвиток.

Перспективним уявляється  підхід  до  розуміння внутрішньо - сутнісної природи взаємодії,  згідно з яким її констатуючим  принципом є не  система перемежованих  дій (впливів) кожного з учасників, які розвиваються паралельно (симетрично), а  саме взаємна  дія  суб'єктів, котрі вступають у неї як партнери (Б.  Ломов).

Взаємодія  завжди має  інтерсуб'єктний характер,  тобто реалізується як

система  відносин,  головними ознаками якої є:

1) предметність (наявність спільної конкретної мети, що  зумовлює спільність  дій у  ході її досягнення);

2)  ситуативність, або регламентованість конкретними обставинами:

тривалістю,  інтенсивністю, нормами та правилами взаємодії;

3) рефлективність  (рефлексивна багатозначність) - можливість  бути виявом

як  суб'єктивних намірів, так і наслідком спільної участі  суб'єктів у колективній діяльності;

4) експлікованість - можливість  спостереження, реєстрації конкретних дій

індивідів,  суб'єктів взаємодії.

Взаємодія  сім'ї і школи є  складним  процесом взаємовпливу цих  соціальних інститутів  один на  одного, результатом якого є не  лише  збагачення виховних функцій і  можливостей  кожного з них, а й  значне підвищення  успішності виховання і  соціалізації  дітей шкільного віку. Як  системне явище взаємодія характеризується  метою,  завданнями, функціями,  формами і  методами, результатом  ( . Брюхова, Н. Бугаєць, В. Вершинін,

Т. Виноградова, О. Коберник, І.  Хоменко та  ін. ).

Сьогодні мета взаємодії  сім'ї і школи вбачається в:

- активізації батьків на матеріально-фінансову  допомогу школі;

-  проведенні просвітницької  роботи з батьками;

- залученні батьків до життєдіяльності школи  для підвищення її  успішності.

Завдання, які висуваються  сьогодні  перед  взаємодією  сім'ї і школи передбачають:

-  забезпечення сприятливих  умов  для  самореалізації  зростаючої  особистості відповідно до  її  інтересів і  суспільних вимог;

- сприяння  набуттю дітьми  та учнівською  молоддю  соціального  досвіду;

- спонукання школярів  до протидії аморальним правопорушенням,

бездуховності, антигромадянській діяльності.

До  основних функцій взаємодії  сім'ї і школи  відносимо:

-  діагностичну (знання  про рівень  соціалізованості  дитини, потенційні можливості  її  подальшого розвитку,  труднощі, з якими вона стикається в процесі соціалізації; про стиль сімейного виховання, підготовленість батьків до адекватної підтримки соціалізації  дитини шкільного віку);

- прогностичну  (усвідомлення учасниками взаємодії результатів, яких  вони прагнуть  досягти, а  також орієнтовної програми забезпечення  цього  досягнення); ціннісну («ціннісний внесок" - корисні  дії кожного з учасників взаємодії, адресовані як окремим членам цього процесу, так і всій  спільноті батьків,  дітей,  учителів );

- організаційно-управлінську (впорядкування  процес взаємодії); рефлексивну  (повнота й адекватність розуміння  кожною  із  взаємодіючих  сторін  іншої  сторони і  самої  себе).

Форми і  методи взаємодії - це  способи продукування  дій педагогів і батьків, їх поєднання та реалізація з  метою надання батькам кваліфікованої педагогічної допомоги в  складних життєвих  ситуаціях; ознайомлення батьків з  концепцією розвитку школи,  освітньою  програмою, з проектами, до участі в яких залучається школа;  змістом навчальних курсів. Найбільш  поширеними  серед  них є: лекції, бесіди, педагогічні практикуми;  конференції з  обміну  досвідом,  диспути, дискусії, зустрічі „за круглим  с толом", вечори, консультації; відкриті уроки; виконання батьками конкретних  доручень, пов'язаних з вихованням  дітей; спільні заняття

батьків і  дітей  (гуртки, секції,  студії,  походи, екскурсії)  тощо.

      Результат  взаємодії  сім 'ї і школи пов'язаний  із взаємним  збагаченням  обох сторін як агентів виховання і  соціалізації  дитини шкільного віку,  забезпеченням, становлення та розвитку її  соціальної і моральної  сфер.

РКЗО «Межівська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1»

Концептуальні засади взаємодії сім’ї і школи як провідних інститутів

соціалізації дітей шкільного віку

(виступ на педраду)

Вчитель: Ілюшина Оксана Вікторівна

смт. Межова